мана

МАНА́, и́, ж.

1. Уявний образ кого-, чого-небудь, що ввижається комусь; привид, примара.

[Стеха:] Ні, це не Андрій, це мана!.. (М. Кропивницький);

[Панса (до Прісцилли):] Доню! .. Я піду в порожній дім ваш, сяду безпорадний при згаслому багатті, буду лити старечі сльози, поки очі згаснуть... стурбую ваші мани, хай прилинуть потішити мене... (Леся Українка);

Коли мана ближчає, можна помітити, що вона в трусах і майці (Ю. Яновський);

– Тодi я питаю, чи не водиться мана. “Ви щось чули?” – “Не чув, а годину пролежав пiд якоюсь колодою” (Р. Андріяшик);

– Ти справді жива чи, може, мана? – Мабуть, жива, – тихо відповіла дівчина (П. Загребельний);

* У порівн. Проженуть з одного місця, – Зникне Чіп, як та мана... (С. Воскрекасенко);

// перен. Щось несправжнє; ілюзія, омана.

Що мені без тебе щастя? Звук порожній і мана! (І. Франко).

2. розм. За уявленнями забобонних людей – те, що навіяне “злим духом”.

Їй-богу моєму, забулася, що й зарікалася не пити, неначе вона [кума] ману навела на мене (І. Нечуй-Левицький);

– Прожени мою турботу: дай хоч зілля-привороту, хоч нашли якусь ману на Оксану навісну! (Н. Забіла);

Скаже він щось птахові, а птах йому по-людському відповідає. Не вірив довго, думка, ману катеринник напускає, фокуси, сказать би (Б. Антоненко-Давидович);

// перен. Щось незрозуміле, незбагненне.

Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. “Що за мана?” – стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон (О. Гончар).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

мана

Значення в інших словниках