мана

МАНА́, и, ж.

1. Уявний образ кого-, чого-небудь, що ввижається комусь; привид, примара.

[Стеха:] Ні, це не Андрій, це мана!.. (Кроп., І, 1958, 486);

[Панса (до Прісцілли):] Доню!.. Я піду в порожній дім ваш, сяду безпорадний при згаслому багатті, буду лити старечі сльози, поки очі згаснуть… стурбую ваші мани, хай прилинуть потішити мене… (Л. Укр., II, 1951, 464);

Коли мана ближчає, можна помітити, що вона в трусах і майці (Ю. Янов., II, 1954, 201);

*У порівн. Проженуть з одного місця, — Зникне Чіп, як та мана… (Воскр., Цілком.., 1947, 63);

// перен. Щось несправжнє; ілюзія, омана.

Що мені без тебе щастя? Звук порожній і мана! (Фр., XI, 1952, 13).

2. розм. За уявленнями забобонних людей — те, що навіяне "злим духом".

Їй-богу моєму, забулася, що й зарікалася не пити, неначе вона [кума] ману навела на мене (Н.-Лев., III, 1956, 253);

— Прожени мою турботу: дай хоч зілля-привороту, хоч нашли якусь ману на Оксану навісну! (Забіла, У.. світ, 1960, 131);

// перен. Щось незрозуміле, незбагненне.

Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. "Що за мана?" — стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон (Гончар, III, 1959, 77).

◊ Пуска́ти (пусти́ти, напуска́ти, напусти́ти і т, ін.) ману́ [в ві́чі] на кого і без додатка — уводити кого-небудь в оману, обдурювати, морочити голову комусь.

— Еней пустив на нас ману (Котл., І, 1952, 71);

— От нехай лиш побачу, що він тут ману пускав та книжки людям читав, — зараз руки назад та й до врядника (Коцюб., II, 1955, 12);

Як же лучалося йому вийти на вулицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм [парубкам] ману в вічі (Мирний, І, 1949, 175).