мандатор
МАНДА́ТОР , а, ч., іст.
1. Службовець поміщицького або державного маєтку, що виконував адміністративні та поліцейські функції.
В Устєріках жив знаменитий мандатор Гердлічка. Ще й досі стоїть той будинок, де він жив, звідкіля розходилися по всій Гуцульщині страшні прикази (Г. Хоткевич);
Мандатор судив людей. Час був дорогий, суд відбувався скоро (Б. Лепкий);
Без мандатора нема ні панщини, ні шарварку, ані податку, без нього й рекрутів цісареві не доставлять, а мандатор без пушкарів не дасть собі ради з опришками (Р. Іваничук);
На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор (з навч. літ.).
2. Одна з нижчих посад воєнних або громадських відомств у ранньосередньовічній Візантії.
Мандатори служили при відомствах стратигів, доместиків, логофетів (з навч. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)