мичка
МИ́ЧКА, и, ж.
1. Пучок конопель або льону, підготовлений для прядіння.
Оце було я гребінку візьму, прив'яжу мичку та й собі пряду (Ганна Барвінок);
І ось прядиво готове. Мати розчісувала його гребінкою, робила мичку і надівала на великий гребінь (В. Минко);
Сокорина стругав держака до заступа, а дружина мички микала (П. Кочура);
* У порівн. Чуб на Грицькові був скуйовджений, як на гребені мичка (С. Васильченко).
2. перен. Пасмо волосся, що вибивається з жіночої коси; волосся, підібране й зв'язане на потилиці.
Сховала [Юнона] під кибалку мичку, Щоб не світилася коса (І. Котляревський);
В хату вскочила жінка не жінка, дівка не дівка: голова непокрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку (Панас Мирний);
Червоною хустиною вона Своє волосся русе пов'язала, Та мичка вибивається одна, Насмішкувата й нібито недбала (М. Рильський).
3. Жмут волосся в коней ззаду над копитом; щітка.
– На передніх ногах мички білі? – Їй-бо вона! – Терешко аж зірвався на ноги (Б. Грінченко);
Карий кінь під ним вигідно вирізнявся від решти з табуна пригнаних коней. Красивий баский корпус на тонких ногах з розкішною мичкою біля копит, як у гірських порід коней (Іван Ле).
4. Ниткоподібне розгалуження кореня рослини.
На коренеплодах замість загиблих унаслідок пошкодження мичок надмірно розвиваються нові (з наук. літ.).
5. діал. Біловус (у 2 знач.).
Велика площа лук складається з малоцінних щільнокущових злаків – мички, .. осок та різнотрав'я (з наук.-попул. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)