морок
МО́РОК, у, ч.
1. Відсутність світла; темрява, темнота.
Під вершинами діброви Морок падати почав (Я. Щоголів);
Повертаюсь до себе через морок довгих кімнат і хитаюсь, як п'яний (М. Коцюбинський);
У напівпідвальне приміщення вповзли сутінки, поступово переходячи в морок (Л. Дмитерко);
// Сутінок, присмерк.
Передвечірній морок раптом розвіявся – промінь зниклого за містом сонця поклав ясну смугу на дахівку сусіднього будинку (Олесь Досвітній).
2. перен. Про що-небудь безвідрадне, безнадійне, сумне.
Гуманістичні ідеї книги “Вепхіс ткаосані” [Руставелі] – самоцвітними літерами серед мороку середньовіччя заблискотіли! (П. Тичина);
Завжди, коли приїжджала, вона вносила в хату Чорноусів пожвавлення, гомінку веселість. А тепер навіть вона не могла розвіяти мороку, що панував у батьківській хаті (В. Минко).
Словник української мови (СУМ-20)