морок
МО́РОК, у, ч.
1. Відсутність світла; темрява, темнота.
Під вершинами діброви Морок падати почав (Щог., Поезії, 1958, 246);
Повертаюсь до себе через морок довгих кімнат і хитаюсь, як п’яний (Коцюб., II, 1955, 261);
У напівпідвальне приміщення вповзли сутінки, поступово переходячи в морок (Дмит., Розлука, 1957, 267);
// Сутінок, присмерк.
Передвечірній морок раптом розвіявся — промінь зниклого за містом сонця поклав ясну смугу на дахівку сусіднього будинку (Досв., Вибр., 1959, 243).
2. перен. Про що-небудь безвідрадне, безнадійне, сумне.
Гуманістичні ідеї книги "Вепхіс ткаосані" [Руставелі] — самоцвітними літерами серед мороку середньовіччя заблискотіли! (Тич., III, 1957, 61);
Завжди, коли приїжджала, вона вносила в хату Чорноусів пожвавлення, гомінку веселість. А тепер навіть вона не могла розвіяти мороку, що панував у батьківській хаті (Минко, Ясні зорі, 1951, 233).
Словник української мови (СУМ-11)