муза
МУ́ЗА, и, ж.
1. У грецькій міфології – одна з дев'яти богинь поезії, мистецтва та науки.
О, музо, панночко Парнаська! Спустись до мене на часок (І. Котляревський);
Трохи осторонь, але на видному місці статуя музи з лірою в руках (Леся Українка);
Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).
2. перен. Творче натхнення, його джерело, що втілюється звичайно в образі такої богині.
Музо моя – госте одинокої душі! Не покидай мене (Панас Мирний);
Пісня кохання проспівана. Любов стає поруч муз і надихає разом з ними тільки старомодних поетів (В. Підмогильний).
3. перен. Творчість поета, його мистецтво.
Гнівно заговорила невільницька муза Шевченка (з наук. літ.);
Білоруський поет Павлюк Трус не розлучався з “Кобзарем”, уся його творчість перейнята шевченківським колоритом; у ній багато теплоти та щирого поетичного чуття, що йде від музи Тараса (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)