мурмотати
МУРМОТА́ТИ, очу́, о́чеш і МУРМОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., розм.
1. що і без прям. дод. Говорити тихо, невиразно.
Все військо сумно мурмотало, Сперва [спочатку] тихенько, послі [потім] .. Гукнули разом: “Все пропало!” (І. Котляревський);
Гнат провинливо щось мурмотів, топтався коло жінки, не знав, що порадити і як вгамувати її (К. Гордієнко);
Слинько голосно прокашлявся – Про що ти там мурмотиш?.. І ніколи мені з тобою теревені правити (Ю. Шовкопляс);
// Стиха співати.
Чума, лежачи на нарах, мурмотів пісню (Ю. Яновський).
2. рідко. Те саме, що муркота́ти 1.
Кіт Жук-Мурка міцніше згорнувся в куточку на нарах і мурмотів під супровід силантьєвського хропіння (М. Трублаїні);
* Образно. Десь унизу ворушився, мурмочучи, потік, мов виривався, а його не пускали (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)