наволоч
НА́ВОЛОЧ, і, ж.
1. збірн., зневажл. Підлі, нікчемні, шкідливі для суспільства люди; набрід.
– Ой, боюся я за свою дочку. Там же збирається всякий народ, усяка наволоч (І. Нечуй-Левицький);
Яка тільки наволоч не затуманює, не задурює голову наївним .. українським дядькам (О. Довженко);
Згадавши Санкт-Петербург, промовив [Тарас] тихо: – Там чужина... Є правда, люди душевні, чесні, мудрі... А скільки , брате, панства! Собачники та горлохвати, кріпосники, лакузи царські, наволоч у позолочених мундирах! (Василь Шевчук);
У труби грають. Наволоч вельможна сама з собою танчить полонез (Л. Костенко).
2. зневажл., лайл. Нікчемна, підла людина; негідник.
[Стась:] Мамо, я не маю жодного бажання говорити з цею наволоччю (С. Васильченко);
Рубанюк посміхнувся куточками губ, потім рішуче ступив два кроки і з насолодою плюнув провокаторові в лице. – Одержуй і від мене, наволоч (І. Цюпа);
– Ти? – скрипнувши зубами, процідив Круглов. – Ти, “ідейний рівень”?! Наволоч! (М. Руденко).
Словник української мови (СУМ-20)