навісніти
НАВІСНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Втрачати розум, божеволіти.
– Мені дух забиває. Я скаженію, я навіснію од кохання, – сказала вона (І. Нечуй-Левицький);
Наш директор на старості-літах, якщо не зовсім навісніє, то впада в дитинство (А. Кримський);
// Шаленіти, біснуватися від злості.
Злість до графа й графині, до цього мимовільного свого супутника, а може, й до цілого світу. Коли находило це на мене, навіснів – мені здавалося, що роблюся наче бомба (Валерій Шевчук);
Попервах він навіть відмовлявся визнавати свого найменшого сина і просто навіснів при найменшій згадці про нього (О. Авраменко, В. Авраменко);
Щоранку навіснів Фархад, Шукаючи у небесах порад (М. Бажан, пер. з тв. А. Навої);
Хай собі навісніють і по-вовчому виють пани (з публіц. літ.).
2. перен. Проходити, проявлятися, протікати і т. ін. бурхливо, перев. з руйнівною силою (про явища природи); бушувати.
А хвиля бушувала й навісніла (В. Кучер);
Не слухаються боги ні благань, ні проклять: буря навісніє, смерчі ходять над морем (О. Бердник);
Новий рік прийшов із вітрами. Особливо навісніли вони посеред степу: мели сухий сніг, шарпали люто телефонні дроти (А. Дімаров).
Словник української мови (СУМ-20)