навісніти

НАВІСНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.

1. Втрачати розум, божеволіти.

– Мені дух забиває. Я скаженію, я навіснію од кохання, – сказала вона (І. Нечуй-Левицький);

Наш директор на старості-літах, якщо не зовсім навісніє, то впада в дитинство (А. Кримський);

// Шаленіти, біснуватися від злості.

Злість до графа й графині, до цього мимовільного свого супутника, а може, й до цілого світу. Коли находило це на мене, навіснів – мені здавалося, що роблюся наче бомба (Валерій Шевчук);

Попервах він навіть відмовлявся визнавати свого найменшого сина і просто навіснів при найменшій згадці про нього (О. Авраменко, В. Авраменко);

Щоранку навіснів Фархад, Шукаючи у небесах порад (М. Бажан, пер. з тв. А. Навої);

Хай собі навісніють і по-вовчому виють пани (з публіц. літ.).

2. перен. Проходити, проявлятися, протікати і т. ін. бурхливо, перев. з руйнівною силою (про явища природи); бушувати.

А хвиля бушувала й навісніла (В. Кучер);

Не слухаються боги ні благань, ні проклять: буря навісніє, смерчі ходять над морем (О. Бердник);

Новий рік прийшов із вітрами. Особливо навісніли вони посеред степу: мели сухий сніг, шарпали люто телефонні дроти (А. Дімаров).