накарати
НАКАРА́ТИ, а́ю, а́єш, кого і без дод.
Док. до кара́ти.
Накарав міх, що й торби страшно (Номис);
– Бажав би я, що б ти, Миколо, узяв з собою сього вітрогона та по дорозі беріг його... А молодого завсіди [завжди] напутити, а деколи й накарати треба! (Юліан Опільський).
Словник української мови (СУМ-20)