намул
НАМУ́Л, у, ч.
1. Осадки на дні водоймищ із найдрібніших часток мінеральних та органічних речовин.
Дівчина стала над ковбанею й дивилась, як поволі осідав намул і вода очищалась (М. Коцюбинський);
У густому намулі, в глибині, чатував на здобич великий сом (С. Васильченко);
* У порівн. Мої знайомі збурили в мені дитячі роки, які трохи призабулися і наче намулом осіли на дно пам'яті (М. Томчаній);
Розгрібаєш ряску, а під нею намул і жабуриння (Ю. Винничук).
2. Шар піску, землі, нанесений водою, течією річки і т. ін.
В одному місці нанесло намулу й трісочок, утворилась маленька загата, мов озеречко (О. Донченко);
Брила сиділа міцно і досить глибоко в піщаному намулі берега (Іван Ле);
Жовтий намул по берегах трясеться, вгинається під ногами великими пластами, міняючи щоразу відтінки (О. Гончар);
Омелько, не гаячи й миті, підхопив товстуху і витяг її на самий уріз води, на гарячий рідкий намул (Ю. Логвин).
3. перен. Неприємне почуття, що залишається після чого-небудь (розмови, події і т. ін.).
Хотів [Дорошенко] заговорити, але неприємний якийсь намул від недавньої розмови .. не давав цього зробити (А. Головко);
Він раптом відчув себе зовсім тверезим і навіть міцним фізично, наче вчора й не пив. Тільки на серці лежав якийсь гіркий намул (Д. Ткач);
Дитячі голоси зливали з її душі той намул, що осів там за довге життя, і від того душа оновлювалася, ставала світлою (П. Кочура);
Звичайна людина .. прагне звiльнитися вiд намулу, що осiв у душi, од згадок про трагiчнi безумства (Р. Андріяшик).
Словник української мови (СУМ-20)