нарочитий
НАРОЧИ́ТИЙ, а, е.
1. Те саме, що навми́сний.
Поводив [Гордій] себе так, ніби перший раз побачив [Федота], тому що знав, як то приємно для батька, коли його синові приділяють багато нарочитої уваги і дивуються його успіхам (Григорій Тютюнник);
Гіперболізація, гротеск, іронія, контраст, нарочите зниження образів – такий різноманітний арсенал образотворчих засобів сатирика (з навч. літ.);
В їхніх відносинах не було тих нарочитих показних ніжностей, які можна спостерігати в деяких сім'ях (Д. Ткач).
2. іст. Спеціально обраний із знатних, іменитих.
Сюди [в терем] раннього ранку приходили тіуни, бояри, воєводи, мужі нарочиті (С. Скляренко);
Переправившись через Десну, Олег вислав до надвірньої брами двох нарочитих мужів, повелівши їм домогтися особистого побачення з князем Чернігова (Д. Міщенко).
Словник української мови (СУМ-20)