наруга
НАРУ́ГА, и, ж.
1. Нестерпне знущання з кого-небудь.
Жду, не діждусь дружини, щоб полегшити біль, наругу, бо й справді, як вони сміли таке надуживання над людьми робити! (Ганна Барвінок);
Скільки вона горя прийняла від тих самих панів, на котрих робить. Скільки наруги! (М. Коцюбинський);
За вдів, сиріт і за наругу ми смерть фашизмові несем (І. Гончаренко).
2. Зле висміювання кого-, чого-небудь.
Мимоволі Жолкєвський озирнувся на пані Барбару, шукаючи в ній спільника своєму обуренню за таку наругу над честю мундира (Іван Ле);
// Глузливе, зневажливе ставлення до кого-небудь.
– Твій Іван? Який твій Іван? – з наругою промовила Ганка (І. Франко);
// Ганьба, неслава.
Отакі батьки на світі, Нащо вони дітям? На наругу перед богом (Т. Шевченко);
Петро й Христя не дивилися в очі одне одному, – такий сором, така наруга їм... Перші дочкою набивалися! (Г. Косинка).
Словник української мови (СУМ-20)