нахаба
НАХА́БА¹, и, ч. і ж., розм.
Нахабна людина.
Хазяїн будинку, де я жив, був чоловік нетерплячий і, крім того, абсолютний неук і нахаба (В. Винниченко);
Не в такому стані був Валентин Модестович, щоб дати цьому нахабі належну відсіч (Ю. Шовкопляс);
Своїм владним тоном він, здається, таки осадив цю нахабу [фельдшерицю] (О. Гончар).
НАХА́БА², и, ж., розм.
Нещастя, біда, напасть.
Частенько [люди] дурощі снують, А доснуються до нахаби, – Тоді вже лихо тчуть (Л. Глібов);
– Чи вони [лікарі] подуріли, чи що, щоб в оцих здорових родючих кущах [винограду] добачати слабість?.. Це якась нахаба, ні що інше... (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)