наївний
НАЇ́ВНИЙ, а, е.
Простодушно-довірливий, який не має життєвого досвіду; безпосередній, недосвідчений.
Вона розсміялась. Не знала, що Славко такий наївний (Л. Мартович);
Хоч вона була наївна, але все ж розуміла, що не для праці куплено її на вагу золота (З. Тулуб);
// Який виражає, виявляє недосвідченість, простодушність і т. ін.
[Сабіна (з явною насмішкою в голосі, але з наївним виразом обличчя):] Сабіна розуміє все, що треба (Леся Українка);
Валентина Миколаївна посміхнулась. Але не наївною, дитячою усмішкою, як можна було сподіватись (О. Копиленко);
// Викликаний життєвого недосвідченістю, необізнаністю.
Юзя тепер вже багато чого догадувалась без наївних і настирливих питань (Леся Українка);
Буде цікаво прочитати мої наївні, неохайні, але щирі й правдиві міркування (М. Чабанівський);
// Простий, без хитрощів, витіюватостей.
Вона розповіла наївну й зворушливу казку (О. Донченко);
// у знач. ім. наї́вне, ного, с. Що-небудь безпосередньо-просте, викликане життєвою недосвідченістю.
Філософські концепції Гречкуна частенько віддавали туманом, було в них немало і дивацтва, і казкових мрій, було багато й наївного (Ю. Бедзик).
Словник української мови (СУМ-20)