небога
НЕБО́ГА, и, ж.
1. Дочка брата або сестри (про рідних, двоюрідних, троюрідних); племінниця.
– Княгиня видає заміж .. свою троюрідну небогу (І. Нечуй-Левицький);
– Гуляли десь, Тарасе? – з'явилася в дверях Маруся, небога їхньої хазяйки дому (Василь Шевчук).
2. пестл. Звертання до молодшої віком жінки.
Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать (Т. Шевченко);
– Гандзю, Гандзуню! Сиди мені, небого, дома, бо я піду в ліс!.. (І. Франко);
Глянув Матвій по людях і пізнав жінку. – Ой Маріє, – подумав собі, – і ти, небого, постарілася (Мирослав Ірчан).
3. заст. Бідолаха, сердега.
Сіла [Дидона] на порозі, Аж занудило їй, небозі, І не встояла на ногах (І. Котляревський);
Ой, покинув Петро хатку І жінку небогу (П. Гулак-Артемовський);
Не схаменулась небога, як лихо затуркотіло у віконце (О. Стороженко);
* Образно. – А ти, моя Україно, .. Удово небого, Годуй діток; жива правда У господа бога! (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)