неминучий
НЕМИНУ́ЧИЙ, а, е.
1. Якого не можна уникнути, обійти, обминути і т. ін., який обов'язково має настати, відбутися і т. ін.; невідворотний.
Все ж ти хоч бігай – не бігай неволі, А не втечеш неминучої долі! (Я. Щоголів);
Як вчепилась [Таня] в аудиторії своїм рученям за нього, так уже й не відпускає, тримається інстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання (О. Гончар);
// у знач. ім. немину́че, чого, с. Те, що обов'язково має наступити, відбутися і т. ін.
[Кассандра:] Бачте, воно завчасу краще привикати до неминучого (Леся Українка);
Неминуче й невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава й Малуші, тільки вони цього не знали й не відчували (С. Скляренко);
// Який обов'язково виплив з певних обставин, умов, зумовлений ними.
Звістку [про прибуття козаків] приймали, як сподіване щось, як щось неминуче (М. Коцюбинський);
В другій половині ночі шторм досяг такої сили, що катастрофа здавалась декому неминучою (О. Гончар).
2. Який не проходить, не минає, не зникає; постійний.
Кожне знає, що не любощі їм у голові, що не пусте що зводить їх докупи, а неминуча потреба (М. Коцюбинський).
3. Без якого не обійтися; обов'язковий, неодмінний, необхідний.
– Ти на пчіл поглянь: Є робучії, Але й трутні є Неминучії (С. Руданський);
Визнаючи за великими витворами мистецтва безсмертність, неминучу художню красу, Франко трактував це не абстрактно, а в конкретних виявах (з наук. літ.);
Обоє вже розуміли, що відтепер вони будуть завжди разом, що вони необхідні і неминучі одне для одного в житті (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)