непокірний
НЕПОКІ́РНИЙ, а, е.
Який не хоче бути слухняним виконавцем чиєїсь волі, чиїх-небудь наказів і т. ін. бути підвладним кому-небудь.
Пан продав непокірного кріпака другому [панові] у село (Панас Мирний);
Низенький, опецькуватий, але рухливий, Костя Цалюк був непокірний і неслухняний (В. Козаченко);
* Образно. Коло вух і на шиї [молодички] вилося, вибившись з-під очіпка, непокірне русяве волосся (Б. Грінченко);
// у знач. ім. непокі́рні, них, мн. (одн. непокі́рний, ного, ч.; непокі́рна, ної, ж.). Ті, що не хочуть бути підвладними кому-небудь, слухатися кого-небудь.
Окупанти почали розстрілювати непокірних, а заодно палити їхні хати (Д. Бедзик);
Мати захлинулася новою хвилею гніву і тому не могла звести голосу, щоб ще раз пробрати непокірну... (В. Речмедін);
// Власт. такій людині.
Орися знала непокірний і дещо грубуватий характер свого милого (Григорій Тютюнник);
Непокірна вдача [Тараса], ненаситне прагнення знань .. викликали в тупих п'яниць-дяків сліпу неприязнь (П. Колесник);
// Який виражає непослух, непокору.
Ви поховані в землянках, звідки навіть Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання, Ні непокірних слів (Леся Українка);
Не могла [Ганна] дати ради ні своїм думкам, ні почуттям. А думки й почуття були якісь розхристані й непокірні (В. Козаченко).
Словник української мови (СУМ-20)