никнути
НИ́КНУТИ¹, ну, неш, недок.
1. Нахилятися, нагинатися, припадати до землі.
І легко дишеться, і груди знов охочі Вдихати сум квіток, що никнуть від роси... (М. Рильський);
Переспілі трави никли долу, і їх топтали й вилущували ховрахи (С. Добровольський);
Часом, голосніше билися серця, тоді всі [втікачі] никли до землі і прислухалися (Я. Качура).
2. перен. Втрачати силу, енергію і т. ін.; слабнути, хлянути.
В міру того, як дух кріпшав, його тіло никло й никло (А. Крушельницький).
3. перен. Відчувати незручність, збентеження; ніяковіти, нітитися.
Могла Леся тут, у канцелярії свого чоловіка, почувати себе невимушено, а проте – не було так. Коли заставала там когось чужого, никла, втрачала ту скромну певність себе, що робила її такою симпатичною в її власному домі (Ірина Вільде).
НИ́КНУТИ², ну, неш, недок., діал.
Зникати.
Гашіца потихеньку висовується з під рядна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стіною... (М. Коцюбинський);
А хвилі на гребнях приносили зорі, На палуби кидали, никли у морі... (М. Нагнибіда).
НИ́КНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
Однокр. до ника́ти.
Ходить Настя по двору, гомонить стиха до себе, все до місця прибирає. Довідалась до корови, никнула до курей (С. Васильченко);
Він закрутився перелякано по хаті, никнув в один куток, у другий, а потім враз щурем шмигнув в отвір підпіччя (Ю. Збанацький).
Словник української мови (СУМ-20)