но
НО¹, част.
1. спонук. Уживається в наказових реченнях, перев. при дієслівних формах наказ, способу для пом'якшення наказу, надання розмові відтінку невимушеності і т. ін.
– Здоров, синку! А дай-но вогню – люльку закурити (М. Коцюбинський);
[Служебка:] Який швидкий! На волю! Ти-но краще не дуже-то на проміння вилазь (Леся Українка);
– А підійди-но сюди! (Ю. Збанацький).
2. підсил. Уживається при частках, дієсловах дійсного способу і т. ін.
[Килина:] А дай сюди серпа – нехай-но я (Леся Українка).
3. обмеж.-виділ., розм. Те саме, що ті́льки.
Чи всім людям таке горе, чи но мені молоденькій (Сл. Б. Грінченка);
Згадались мені кращі люди, яких-но я знав (М. Коцюбинський).
НО², спол. протиставний, розм., рідко.
Те саме, що але́1.
Енея мислі турбували, Но сон таки своє бере (І. Котляревський);
[Пилип:] Брешуть, дуже брешуть, но для інтересу послухать цікаво (О. Корнійчук).
НО³, виг.
1. Уживається як окрик, яким поганяють коней та інших тварин.
– Но! – гукнув знову Яким, смикнувши сердито за віжки (Панас Мирний);
– Доїдемо! Но-о-о! – крикнув він, і втомлені коненята .. побігли жвавіше (В. Гжицький).
2. Уживається при вираженні застереження від чого-небудь.
Аниця хотіла говорити, та піп не дав: – Но, но, – сказав, – не ляпай (Л. Мартович);
[Вітровий:] Но, но, ти обережніш, моя бригада тепер сто тисяч карбованців в рік дає (О. Корнійчук).
Словник української мови (СУМ-20)