но
НО¹, част.
1. спонук. Уживається в наказових реченнях, перев. при дієслівних формах наказ, способу для пом’якшення наказу, надання розмові відтінку невимушеності і т. ін.
— Здоров, синку! А дай-но вогню — люльку закурити (Коцюб., І, 1955, 36);
[Служебка:] Який швидкий! На волю! Ти-но краще не дуже-то на проміння вилазь (Л. Укр., II, 1951, 194);
— А підійди-но сюди! (Збан., Малин/ дзвін, 1958, 78).
2. підсил. Уживається при частках, дієсловах дійсного способу і т. ін.
[Килина:] А дай сюди серпа— нехай-но я (Л. Укр., III, 1952, 235).
3. обмежувально-видільна, розм. Те саме, що ті́льки.
Чи всім людям таке горе, чи но мені молоденькій (Сл. Гр.);
Згадались мені кращі люди, яких-но я знав (Коцюб., І, 1955, 259).
НО², спол. протиставний, розм., рідко. Те саме, що але́¹.
Енея мислі турбували, Но сон таки своє бере (Котл., І, 1952, 199);
[Пилип:] Брешуть, дуже брешуть, но для інтересу послухать цікаво (Корн., II, 1955, 151).
НО³, виг.
1. Уживається як окрик, яким поганяють коней та інших тварин.
— Но! — гукнув знову Яким, смикнувши сердито за віжки (Мирний, IV, 1955, 310);
— Доїдемо! Но-о-о!— крикнув він, і втомлені коненята.. побігли жвавіше (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 328).
2. Уживається при вираженні застереження від чого-небудь.
Аниця хотіла говорити, та піп не дав: — Но, но, — сказав, — не ляпай (Март., Тв., 1954, 41);
[Вітровий:] Но, но, ти обережніш, моя бригада тепер сто тисяч карбованців в рік дає колгоспу (Корн., II, 1955, 221).
Словник української мови (СУМ-11)