нудно
НУ́ДНО.
1. Присл. до нудни́й.
У Федора Іполитовича огидно й нудно защеміло коло серця (Ю. Шовкопляс);
Б'є дятел. Старанно, і довго, й нудно б'є (Л. Дмитерко);
// у знач. присудк. сл.
Тяжко, нудно розказувать, А мовчать не смію (Т. Шевченко);
Ясеві було байдуже, чи географія там, чи історія, – сидіти йому було однаково нудно на всіх уроках (О. Іваненко).
2. у знач. присудк. сл. Про важке, гнітюче почуття, яке переживає хто-небудь.
– А що се ти, любий, зажурився? – питав мене Лукаш. – А так чогось нудно! – одкажу йому (Марко Вовчок);
– Згинь, лиха личино! Не дзижчи! Без тебе нудно! – розпалено крикнув Кіндрат (О. Ковінька).
3. у знач. пред. Про стан нудоти.
Наїлася Катря тих солодких медяників, – аж тепер їй нудно, як про те згадає (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)