обрубок
ОБРУ́БОК, бка, ч.
Відрубана частина чого-небудь.
Вхопив [шинкар] здоровенний обрубок у руки, замахнувся... (Панас Мирний);
В пічці полірувального цеху з тріском горіли обрубки дощок (М. Томчаній);
Посередині двору в'язниці височіла постійна шибениця, а під нею великий обрубок старого дерева – плаха (В. Гжицький);
Мов з-під землі виріс здоровенний Влас Харитонович з довгим обрубком рейки (Яків Баш);
* У порівн. Я лежу горілиць, і мені здається, що руки мої й ноги лежать окремо від тулуба, обрубками; я їх зовсім не почуваю (П. Колесник);
* Образно. * У порівн. Думки, наче ці куці обрубки тіней, сповзаються .. в парубочій голові (М. Стельмах);
// Те, від чого відрубана якась частина.
Несподівано якось обрубок руки .. зсунувся та умочився в воду, і вмить рука у неї виросла (з казки);
Обріз рвучко вдарив назад коротким обрубком ложі, враз задзвеніло скло, і вибух гухнув далекою луною (Г. Епік);
// перен. Частина, уривок (слова, розмови тощо).
У відповідь лунають глухі обрубки слів (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)