обрубок

ОБРУ́БОК, бка, ч.

Відрубана частина чого-небудь.

Вхопив [шинкар] здоровенний обрубок у руки, замахнувся... (Панас Мирний);

В пічці полірувального цеху з тріском горіли обрубки дощок (М. Томчаній);

Посередині двору в'язниці височіла постійна шибениця, а під нею великий обрубок старого дерева – плаха (В. Гжицький);

Мов з-під землі виріс здоровенний Влас Харитонович з довгим обрубком рейки (Яків Баш);

* У порівн. Я лежу горілиць, і мені здається, що руки мої й ноги лежать окремо від тулуба, обрубками; я їх зовсім не почуваю (П. Колесник);

* Образно. * У порівн. Думки, наче ці куці обрубки тіней, сповзаються .. в парубочій голові (М. Стельмах);

// Те, від чого відрубана якась частина.

Несподівано якось обрубок руки .. зсунувся та умочився в воду, і вмить рука у неї виросла (з казки);

Обріз рвучко вдарив назад коротким обрубком ложі, враз задзвеніло скло, і вибух гухнув далекою луною (Г. Епік);

// перен. Частина, уривок (слова, розмови тощо).

У відповідь лунають глухі обрубки слів (М. Стельмах).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me