обрубок
ОБРУ́БОК, бка, ч. Відрубана частина чого-небудь.
Вхопив [шинкар] здоровенний обрубок у руки, замахнувся… (Мирний, II, 1954, 128);
Посередині двору в’язниці височіла постійна шибениця, а під нею великий обрубок старого дерева — плаха (Гжицький, Опришки, 1962, 179);
Мов з-під землі виріс здоровенний Влас Харитонович з довгим обрубком рейки (Баш, Надія, 1960, 200);
*Образно. У відповідь лунають глухі обрубки слів (Стельмах, І, 1962, 122);
// Те, від чого відрубана якась частина.
Несподівано якось обрубок руки.. зсунувся та умочився в воду, і вмить рука у неї виросла (Укр.. казки, легенди.., 1957, 82);
Обріз рвучко вдарив назад коротким обрубком ложі, враз задзвеніло скло, і вибух гухнув далекою луною (Епік, Тв., 1958, 150).
Словник української мови (СУМ-11)