обіруч
ОБІ́РУЧ.
1. присл. Обома руками.
Я вхопив [щуку] обіруч, щоб не продерла сіті (І. Франко);
Донька обіруч вхопилась за молот, гупнула ним по залізу (М. Стельмах).
2. присл., рідко. По обидва боки; з усіх боків.
Коридор на другому поверсі .. Обіруч кілька дверей в палати (С. Голованівський);
Дерева стояли обіруч голі, але вже відчувалося, що їм хочеться зазеленіти (О. Гончар);
// Узявшись за руки; разом.
Там парк і музика, і .. пари, що мрійно ходять обіруч, неначе сонні... (В. Сосюра);
* Образно. А молота удари Із кузні аж до туч Гули, і грали, грали з громами обіруч (П. Усенко).
3. у знач. прийм., з род. в. Уживається на позначення кого-, чого-небудь, по обидва боки від якого відбувається дія або хтось, щось знаходиться.
Двоє осавулів випростались обіруч крісла, а біля входу завмерли козаки з оголеними шаблями (Н. Рибак);
Однак нині київський інтелектуал з україноцентричною настановою перебуває у почесній якості єпископа in partibus infidelium і як такий викликає щире подивування поштивої громади обіруч Дніпра (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)