одубіти
ОДУБІ́ТИ, і́ю, і́єш, рідко ОДУ́БНУТИ і ОДУ́БТИ, бну, бнеш; мин. ч. одубі́в, рідко оду́бнув і оду́б, ла, ло; док., розм.
1. Дуже змерзнути; заклякнути, закоцюбнути.
Третьої ночі, коли мороз розбивав стіни й пролазив у хату, Терешко зовсім одубів, лежачи біля припічка, й ледве здолав злізти на піч (Г. Епік);
Зійшли [пасажири] на сушу, витягли човна і тільки тепер відчули, як одубіли після своєї купелі (О. Гончар).
2. Втратити чутливість, здатність рухатися; одерев'яніти.
А отець Микита і зоставсь; стоїть, як укопаний, і руки і ноги одубіли, і ні з місця (Г. Квітка-Основ'яненко);
Ноги заклякли й одубли (І. Нечуй-Левицький);
Орина до дуба притулилася, засмутилася, отерпла, сама як дерево стала, одубіла (К. Гордієнко).
3. перен., фам. Вмерти.
[Глоба:] Тиміш, бодай він був у повиточку одуб, завдав нам сорому: з одного маху опинився під борцем, як кошеня! (М. Кропивницький);
– Оксень мій при смерті... відпустіть нас додому, пане Гавриле! .. – Підожде твій Оксень, не одубіє... (І. Цюпа);
// рідко. Здохнути (про тварин).
Перед світом Красулі стало зовсім погано .. На ранок корова одубіла (С. Добровольський).
Словник української мови (СУМ-20)