ополчення
ОПОЛЧЕ́ННЯ, я, с.
1. У давнину – військо, що створювалося на час війни з народних мас.
Кампанія з французами буде важкою. Наполеон має могутню армію, то, може, доведеться всім йти в ополчення, як за Мініна і Пожарського (П. Кочура);
У разі війни князь збирав ополчення з жителів міста (з навч. літ.);
Коли проти неї [Г. Борзобагатої-Красенської] було організоване загальне ополчення цілого воєводства, то ця безстрашна жінка одягнула панцир і .. мужньо відбила атаки шляхти і розгромила її військо (з наук.-попул. літ.).
2. Допоміжне військо, створюване у надзвичайних умовах воєнного часу з добровольців – цивільного населення, здатного воювати, але звільненого від дійсної військової служби.
Він [комендант] направив мене в ополчення, командного складу не вистачало, мене одразу й призначили командиром роти (Л. Первомайський);
Війна дала йому [В. Малику] найтяжчі випробування – ополчення, оборонні роботи, фашистські концтабори (з газ.).
(1) Наро́дне ополче́ння – військо, створене на добровільних засадах для допомоги діючій армії.
Під материнським прізвищем вона вписалася в народне ополчення (М. Бажан).
Словник української мови (СУМ-20)