особливо
ОСОБЛИ́ВО, присл.
1. Більше, ніж звичайно; надзвичайно.
Їй було якось особливо весело і легко сьогодні на душі (М. Коцюбинський);
Тарас Григорович почав тихенько підспівувати, повторюючи знайомі з дитинства і тому особливо дорогі слова (З. Тулуб);
Коло прожекторів ніч була особливо темна (Ю. Яновський);
// Перш за все; передусім, насамперед.
Батьки та матері гострили на його [на нього] зуби, як на корисного жениха, особливо убогші [убогіші] (Панас Мирний);
Квіти, особливо пальми і аспарагуси, відразу навіяли життя у мертві кімнати (Ірина Вільде);
Клопоти з собаками, особливо найлютішими – хутірськими, охоче брав на себе Данько Яресько (О. Гончар);
// Понад усе; найбільше, найбільшою мірою.
Підпара варив з челяді воду .. Особливо Підпара ненавидів бідних (М. Коцюбинський);
Зима була найсумнішою порою для неї, а особливо під час м'ясниць (Н. Кобринська);
– Я боюся грому, зливи .. А найбільше й особливо – Псів, мисливців та рушниць! (Л. Первомайський);
// Зовсім, дуже.
Квартира вчительки складалась із двох невеличких хатинок. Особливо мала була спальня (М. Коцюбинський);
Сержант був сьогодні особливо збуджений (О. Гончар).
2. Не так, як усі, як інші; зовсім інакше.
Всі оглядались на неї. Кожний дивився на неї особливо: хто з посміхом, хто з подивом, хто з жалем (Леся Українка);
Сагайда нагнувся до його впалої колючої щоки, і вони якось особливо .. урочисто тричі поцілувались (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)