парко
ПА́РКО.
Присл. до парки́й.
Десь збоку корова парко диха мало не в саме лице (К. Гордієнко);
// у знач. присудк. сл.
Надворі було парко, варко, – дихати нічим (Панас Мирний);
Вже й осінь виглядає з-за кукурудзи, а парко, як у липні (Є. Кравченко).
Словник української мови (СУМ-20)