парко
ПА́РКО. Присл. до парки́й.
Десь збоку корова парко диха мало не в саме лице (Горд., Діти.., 1937, 36);
// у знач. присудк. сл.
Надворі було парко, варко, — дихати нічим (Мирний, І, 1954, 306);
Вже й осінь виглядає з-за кукурудзи, а парко, як у липні (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 165).
Словник української мови (СУМ-11)