перечити
ПЕРЕ́ЧИТИ, чу, чиш, недок.
1. Заперечуючи що-небудь, не погоджуватися з кимсь, протидіяти чомусь.
[Трохим:] Кріпись, Ганно .. Ольга коха Степана, нехай і дожида його; діждеться – нехай іде за нього, не борони їй і не переч! (М. Кропивницький);
Озброєним людям не можна було перечити, і вози в'їхали незабаром на доріжку в ліс (О. Маковей);
* Образно. Кисіль мовчав. Губи його шепотіли: – Іди. Дай мені спокій. А очі перечили: “Не вір. Не кидай мене...” (І. Муратов);
// Заважати кому-, чому-небудь.
Парася, не підіймаючи очей, рішуче заявила батькові: – Тату, не перечте нашому щастю (Ю. Збанацький);
// Протистояти кому-, чому-небудь.
А чи могла б якась інша, нехай і не така молода й не така недосвідчена в житті дівчина, перечити молодому, дужому, як дуб, кавалерові, перечити такій силі, розуму, такому лікарському хистові? (Іван Ле).
2. розм. Те саме, що супере́чити.
Чи ж перечить ся любов Тій другій і святій любови [любові] До всіх, що ллють свій піт і кров..? (І. Франко);
– Тичина – поет-новатор. Саме як такого – любив його Коцюбинський, вітав його Горький. Проте це аж ніяк не перечить тому, що Павло Григорович глибоко, по-творчому засвоює художні традиції минулого (М. Рильський);
– Хай будує [Осадчий греблю] для тваринницької ферми, а молодь слухатиме солов'я. Одне одному не перечить (М. Чабанівський).
Словник української мови (СУМ-20)