перцювати
ПЕРЦЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, недок., розм.
1. без прям. дод., заст. Дуже енергійно робити що-небудь.
А він по тій ріллі з конякою перцює, біга (Сл. Б. Грінченка);
// Наполягати, вимагати.
– А ходімо лиш, жінко, .. одкопаємо гроб та подивимось у ту подушечку, що в ній є, бо вже ж недаремно батько так перцювали, щоб її покласти їм у голови (з казки).
2. кого і без дод., перен. Те саме, що ла́яти¹.
– Наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут навести й не зумієм, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко да їдко... (О. Ільченко).
Словник української мови (СУМ-20)