поволока
ПОВОЛО́КА¹, и, ж., рідко.
1. Шнурок, ремінь (на взутті).
* У порівн. На той час Донбас уже схожий був на ескадру в морі. Дим тягся поволоками по блакитному небу до самого обрію (П. Панч).
2. Слід (від чого-небудь, що тягнеться по якійсь поверхні).
ПОВОЛО́КА², и, ж.
1. Тонкий шар, наліт чого-небудь на поверхні чогось.
Криницю покрила поволока ржава... (Уляна Кравченко);
Сагайдачний набирав повні жмені перегною, розтирав у долонях, шукав білуватої поволоки, наче від вивареної солі (З. Тулуб);
// Тонка плівка, що застеляє очі.
Він міг годинами мовчки дивитися в ласкаві очі, оповиті блакитною поволокою (О. Гуреїв).
2. Негустий туман, серпанок, який застилає, огортає що-небудь.
Повиті прозорою поволокою, синіли в далині високі гори (Я. Качура);
Небо затягається сірою поволокою, подуває вітерець і починає посівати дрібний осінній дощик (У. Самчук);
Все було, як і раніш: дерева спокійно зеленіють, і день тихий – ні сонячний, ні хмарний, в теплій поволоці імлистій (з публіц. літ.).
3. У старовину – дорога привозна тканина.
Сувій поволоки.
О́чі з поволо́кою див. о́ко¹.
◇ (1) [Мрі́йна] поволо́ка спа́ла з оче́й – хто-небудь правильно зрозумів те, що раніше усвідомлювалось по-іншому.
Приємне марево раптом розвіялось, мрійна поволока спала з очей – дівоче серце розкрилося іншому, – прийшла твереза думка, хлопець охляв, осунувся (К. Гордієнко).
Словник української мови (СУМ-20)