повірник

ПОВІ́РНИК, а, ч.

1. Людина, що користується особливим довір'ям, якій звіряють таємниці, плани і т. ін.; повірений.

– Дід мій, Іван Петрій, був отаманом у Довбушевій банді, перший по Довбушу і єго [його] повірник (І. Франко);

Привозив [пан Никодим] від нього листи, книжки, усні доручення, став добровільним повірником закоханих (П. Колесник);

* Образно. Привіт тобі, мій друже вірний, гаю, повірнику моїх найкращих дум! (І. Франко).

2. Особа, уповноважена іншою особою чи установою, колективом діяти за їх дорученням і від їхнього імені; повірений.

Повірник короля.

Значення в інших словниках

1. повірник — пові́рник іменник чоловічого роду, істота  Орфографічний словник української мови
2. повірник — -а, ч. 1》 Людина, що користується особливим довір'ям, якій звіряють таємниці, плани і т. ін.; повірений. 2》 Особа, уповноважена іншою особою чи установою, колективом діяти за їх дорученням і від їхнього імені; повірений. Повірник короля.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. повірник — ПОВІ́РЕНИЙ ім. (особа, уповноважена іншою особою чи установою, колективом діяти за їх дорученням і від їхнього імені), ПОВІ́РНИК, ВІ́РНИК, ПРОКУРА́ТОР заст.  Словник синонімів української мови
4. повірник — ПОВІ́РНИК, а, ч. 1. Людина, що користується особливим довір’ям, якій звіряють таємниці, плани і т. ін.; повірений. — Дід мій, Іван Петрій, був отаманом у Довбушевій банді, перший по Довбушу і єго [його] повірник (Фр.  Словник української мови в 11 томах
5. повірник — Повірник, -ка м. Довѣренное лицо, повѣренный.  Словник української мови Грінченка