погань
ПО́ГАНЬ, і, ж.
1. Покидьки.
– Служниця обкрадала нас, годувала всякою поганню (І. Франко).
2. розм. Тварини, комахи і т. ін., що викликають у людини відразу, огиду і т. ін.
Дуже стережусь я тепер цеї погані [гадюк], цур їй! (Леся Українка);
Іноді з прогнилого отвору .. вигляне .. голова сови, але про цю погань Свирид Яковлевич завжди згадував неохоче (М. Стельмах).
3. розм. Нечиста сила, чорт, відьма і т. ін.
Зникла вмить нечиста сила; Всяка погань, баче [бачить] Гриць, І не знать куди злетіла: Ні чортів нема, ні птиць (Я. Щоголів).
4. перен., розм. Що-небудь, що викликає відразу, огиду і т. ін.; все, що викликає осуд.
[Анна:] Яка мені нині погань снилася, то нехай бог боронить! (І. Франко);
Вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хліба святого не їстиме, а без тії погані і дихати не може (Г. Квітка-Основ'яненко);
Хай про це діти не знають: ще немало всякої погані на них чекає (М. Стельмах);
– Корчуйте нещадно їх [міни] з їхнім залізним корінням! А ми вже викорчуємо й тих, що садять по землі оцю погань! (О. Гончар);
// Негідна, нікчемна людина, що викликає зневагу, презирство.
– В оцім яру є озеро Й ліс попід горою, А в лісі скарб. Як прийдем, То щоб кругом стали, Скажи хлопцям. Може, льохи Стерегти осталась Якась погань (Т. Шевченко);
– А поліцаї навідуються за курами та самогонкою .. Скажи мені, командире, звідкіля воно такої погані набралося (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)