пожартувати
ПОЖАРТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.
1. з ким, до кого і без дод. Сказати або зробити що-небудь заради сміху, забави; пошуткувати.
Та й дівчина ж була [Олеся]! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує (Марко Вовчок);
[Гостомисл:] Гаразд, хлоп'ята! От люблю таких! А чи не з вас котрий пожартував Сю ніч у мене в замку? (І. Франко);
Дмитро хотів пожартувати з ним, насунути картуз на очі, але дитя відступило від нього (М. Стельмах);
– Загоїться, поки весілля скоїться, – пожартував він. – Полеж з тиждень і забудеш, що впав (З. Тулуб);
// з кого – чого, рідко над ким – чим. Поставити кого-небудь задля жарту в смішне становище; посміятися з когось.
[Сабіна:] Тепер я тямлю, що не мені, затоптаній ганчірці, гостей шляхетних пристоїть [належить] вітати. Мій пан хотів собі пожартувать з рабині (Леся Українка);
Не втримавсь [Артем], щоб не пожартувати з брата: – Та ти, бачу, служакою став (А. Головко).
2. Якийсь час говорити або робити що-небудь заради сміху, забави.
– Доки схочу, доти пожартую, а докучить – далі помандрую... (Марко Вовчок);
Молодь вийшла у сад погуляти, поспівати та пожартувати (О. Маковей);
Надвечір часом наїжджали Сусіди .. Полихословить, потужити, Пожартувать собі гуртом (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна);
// Жартуючи, залицятися до кого-небудь якийсь час.
– Ходи, Гандзю, пожартую, Ходи, Гандзю, поцілую (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)