пожити
ПОЖИ́ТИ¹, живу́, живе́ш, док.
1. Бути живим, жити якийсь час.
Стара не довго ще пожила: на другий рік по весіллю вмерла (Марко Вовчок);
В Тетяни думка: поживу ще! У мене ж молоденький вік... (П. Тичина);
// Вести активне, діяльне життя, мати насолоду від життя якийсь час.
[Химка:] Хотілося молодій, як і другим пожити, часом і погуляти (Панас Мирний);
Що там буде – не питаю, А сьогодні погуляю, Поживу (О. Олесь).
2. Перебувати, проживати де-небудь якийсь час.
Пожила [Параска] півроку у свекра та свекрухи, та й знову у найми пішла (Панас Мирний);
[Василина:] А́го Олександрівно, поживіть у нас (О. Корнійчук).
3. Жити у який-небудь спосіб або в певних умовах якийсь час.
Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила [Зубиха] у розкоші (Г. Квітка-Основ'яненко);
Він якнайтепліше закутався в свою заробітчанську одежину, бажаючи зігрітись і краще пожити хоча б у сні (М. Стельмах).
4. чим, перен. Знаходити задоволення в чому-небудь, бути захопленим чим-небудь якийсь час.
Я теж часом хотів би .. пожити іншими, не кабінетного характеру, враженнями, освіжитися і спочити (М. Коцюбинський).
5. Вести з ким-небудь спільне життя, перебувати з кимсь у певних стосунках якийсь час.
– Восени весілля було, а після різдва і забрили [чоловіка]. Не дали і року пожити (Панас Мирний);
[Кармелиха:] Устиме, хоч недовго поживи зо мною, хоч один рік (С. Васильченко).
6. Почати жити спокійним, забезпеченим і т. ін. життям.
– Добре, що закінчилась війна, тепер і пожити можна (М. Стельмах).
◇ (1) Пожи́ти в шку́рі чиїй, якій – бути в чиєму-небудь або якому-небудь стані (звичайно поганому, незавидному) якийсь час.
– Хай і вони [поміщики] в нашій шкурі поживуть! – вирвалось у Григорія Волошина (М. Стельмах).
ПОЖИ́ТИ² див. пожива́ти².
Словник української мови (СУМ-20)