пожити
ПОЖИ́ТИ¹, живу́, живе́ш, док.
1. Бути живим, жити якийсь час.
Стара не довго ще пожила: на другий рік по весіллю вмерла (Вовчок, 1, 1955, 238);
В Тетяни думка: поживу ще! У мене ж молоденький вік… (Тич., Зростай.., 1960, 33);
// Вести активне, діяльне життя, мати насолоду від життя якийсь час.
[Химка:] Хотілося молодій, як і другим пожити, часом і погуляти (Мирний, V, 1955, 221);
Що там буде — не питаю, А сьогодні погуляю, Поживу (Олесь, Вибр., 1958, 286).
2. Перебувати, проживати де-небудь якийсь час.
Пожила [Параска] півроку у свекра та свекрухи, та й знову у найми пішла (Мирний, IV, 1955, 355);
[Василина:] А́го Олександрівно, поживіть у нас (Корн., II, 1955, 245).
3. Жити у який-небудь спосіб або в певних умовах якийсь час.
Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила [Зубиха] у розкоші (Кв.-Осн., II, 1956, 223);
Він якнайтепліше закутався в свою заробітчанську одежину, бажаючи зігрітись і краще пожити хоча б у сні (Стельмах, II, 1962, 255).
◊ Пожи́ти в шку́рі чиїй, якій — бути в чиєму-небудь або якому-небудь стані (звичайно поганому, незавидному) якийсь час.
— Хай і вони [поміщики] в нашій шкурі поживуть! — вирвалось у Григорія Волошина (Стельмах, І, 1962, 369).
4. чим, перен. Знаходити задоволення в чому-небудь, бути захопленим чим-небудь якийсь час.
Я теж часом хотів би.. пожити іншими, не кабінетного характеру, враженнями, освіжитися і спочити (Коцюб., III, 1956, 379).
5. Вести з ким-небудь спільне життя, перебувати з кимсь у певних стосунках якийсь час.
— Восени весілля було, а після різдва і забрили [чоловіка]. Не дали і року пожити (Мирний, І, 1954, 238);
[Кармелиха:] Устиме, хоч недовго поживи зо мною, хоч один рік (Вас., III, 1960, 237).
6. Почати жити спокійним, забезпеченим і т. ін. життям.
— Добре, що закінчилась війна, тепер і пожити можна (Стельмах, II, 1962, 263).
ПОЖИ́ТИ² див. пожива́ти².
Словник української мови (СУМ-11)