покивати
ПОКИВА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. На знак вітання, згоди, співчуття і т. ін. кивнути кілька разів (головою).
Хто погляне на стіни, величні колись, Покиває сумний головою (Леся Українка);
Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку (С. Васильченко);
Редакторка по-приятельськи покивала Олі головою (Ірина Вільде);
// Помахати чимсь.
Собаки бачать, що баба не з дуже боязких.., та й не рвуть її, а тільки покивають хвостами та й підуть геть (Дніпрова Чайка);
Батюга покивав .. рукою: – Будьмо знайомі! (Я. Гримайло).
2. на кого – що і без дод. Кілька разів кивнути головою у бік кого-або чого-небудь, вказуючи на нього, здебільшого з осудом.
Хай сусідки Дивляться й регочуть: Поморгають, покивають Та й пересокочуть (П. Гулак-Артемовський);
І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою (Т. Шевченко);
[Річард:] Не хочу я, щоб мій коханий Деві і молоді товариші його на мене головою покивали: “був кінь, та з'їздився!” (Леся Українка).
(1) Покива́ти па́льцем:
а) рухом пальця покликати кого-небудь.
– Гей! – Боженко покивав пальцем Богданкевичу. – Ти знаєш, хто з тобою говорив? – спитав він Богданкевича, коли той квапливо підійшов ближче (О. Довженко);
б) зробити пальцем застережливий або погрозливий жест.
Василькові хотілося голосно зареготатися .. Та Мигаль покивав пальцем, щоб мовчати (А. Турчинська).
◇ Кива́ти (мани́ти) / кивну́ти (покива́ти, помани́ти) па́льцем див. кива́ти;
Кива́ти / покива́ти голово́ю див. кива́ти;
(2) Покива́ти голово́ю (д) див. кива́ти.
Словник української мови (СУМ-20)