покивувати
ПОКИ́ВУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. Злегка кивати (на знак згоди, співчуття і т. ін.).
Жінка Шакули Уляна .. виливає свою журбу й злість сусідці, що стоїть .. коло печі, підперши голову рукою, й покивує головою на слова Уляни (М. Коцюбинський);
Дід Мартин навіть головою покивує – видно, зійшлися з його думками Кобзареві, зачепили у хліборобському серці найвразливіші струни (М. Олійник);
// Робити легкі ритмічні рухи (головою).
Василь сидів, не говорячи й слова, та покивував головою, мов сонний (І. Франко);
// Помахувати чимсь.
Жито покивує листом;
// Легкими рухами голови кликати кого-небудь.
– Галю, сюди! Галю, мерщій сюди! – і покивує, і поморгує Івась (Панас Мирний);
// на кого. Привертати чиюсь увагу до себе, очікуючи певних дій, послуг і т. ін. або спонукаючи до чогось.
Вбираючи на себе пишні шати, пан обозний поглядав вздовж дороги, погейкував на слуг, покивував на старшого джуру, сивісінького вже діда, що раз по раз витирав обозному з лисини піт (О. Ільченко).
2. Легкими рухами голови вказувати на кого-, що-небудь, здебільшого з осудом.
Не найшлося місця тільки для студента, хай постоїть, щоб не був такий розумний, прийшов між люди безштаньком, та ще й покивує на їхній напис над віконцем (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)