покидьки
ПО́КИ́ДЬКИ, ів, мн. (одн. по́ки́дьок, дька, ч.).
1. Непридатні для використання, непотрібні залишки чого-небудь, мотлох, старі речі і т. ін.
[Палажка:] А покажи лишень! [Тишко:] Та кажу ж вам, що утиль... Покидьок... [Палажка:] А куди ж ти його несеш? (Я. Мамонтов);
Перед кожною садибою гнили могили смердючих покидьків, де гарчали і гризлися собаки і гули хмари мух (З. Тулуб);
* У порівн. – Мабуть, десь під тином доведеться пропасти: усім чужа, нікому не потрібна, як той покидьок (Панас Мирний).
2. перен., зневажл. Морально розкладені люди, декласовані, злочинні елементи суспільства; непотріб, негідь, потолоч.
[Сторож:] Чи давно покидьком був [Вишкварка], а тепер ба – шинк свій, .. землю вже купив!.. (Б. Грінченко);
Майже всі штубові – німкені. Хоч вони теж в'язні, але не політичні, а всілякі покидьки (А. Хижняк);
– Привезли у своєму обозі якогось Вишиваного, покидька, жалюгідного претендента в гетьмани... (О. Гончар);
// Уживається в значенні лайливого слова.
– Сволота! Покидьок! – бушував Геллерфорт. – Ні чорта не взнав (А. Хижняк).
(1) По́ки́дьки (діал. відпа́дки) суспі́льства – декласовані елементи.
На перших етапах свого формування нереєстрові козаки, і особливо запорожці, в очах не лише магнатів та королівських урядників, а й великої частини простого населення мало чим відрізнялися від розбійників і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав змін, принаймні у свідомості нижчих верств, великою мірою завдяки тому, що вони дедалі частіше й зухваліше нападали на татар (з навч. літ.);
Художній малюнок із життя тих подонків та відпадків суспільства .. під рукою Винниченка .. став першим його тріумфом (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)