покоряти
ПОКОРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОКОРИ́ТИ, рю́, ри́ш, док., кого, що.
1. Силою встановлювати свою владу, завойовувати країну, місто і т. ін.
Імператори [ромеїв], як павуки, висмоктують всі сили з Єгипта, Азії, Європи, мріють вони про ще більше, прагнуть покорити Русь (С. Скляренко);
Уличів та тиверців рано покорив собі дакійський цар Децебал, і тому вони належали до Дакії (І. Огієнко);
// Примушувати коритися; перемагати.
Силі, Що покоряє усіх, не корюся – самотній і дужий (М. Зеров);
* Образно. Погасли вечірні огні; Усі спочивають у сні. Всіх вла́дарка-ніч покорила (Леся Українка).
2. перен. Робити слухняним, опановувати щось, оволодівати чимсь; освоїти що-небудь.
Ні! Я покорити її не здолаю, ту пісню безумну, що з туги постала (Леся Українка);
Занадто буйне африканське волосся нелегко було покорити паризькому шаблонові (Леся Українка);
Слава ж тим, що .. море залізом покорили, повалили гори, скосили ліси і яруги заповнили! (Г. Хоткевич);
Друже мій, за все сильніша дружба Верховину покорила нам! (М. Шеремет).
3. Примушувати коритися своїй волі, своєму впливові.
Вірив [Юр], що покорить собі й цю дівчину, як покорив свою долю (Г. Хоткевич);
Мені й тепер трудно розважити, що власне так покорило мене (Леся Українка);
// чим і без дод. Виклика́ти любов, захоплення, довір'я; зачаровувати.
Покоряв і чарував [Олдрідж] мистецтвом своїм кращих людей Європи. Зачарував і Тараса Шевченка (О. Ільченко);
Він на горі єдиним поцілунком розбив труну і щастя оживив, отим єдиним, легким подарунком навік царівну горду покорив (Леся Українка).
◇ (1) Покоря́ти / покори́ти се́рце чиє – викликати у кого-небудь пошану, любов до себе.
Ви, пані, – ангел, Ви покорили моє серце (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)