покіс
ПОКІ́С, ко́су, ч.
1. Смуга скошеної трави, збіжжя і т. ін.
Недавно був ще сінокіс, І знов косар дзвенить косою, І знов трудящою рукою Кладе в житах новий покіс (Микола Чернявський);
Слухняна трава рівними покосами лягала по стрижених луках, – і скоро вся ділянка вкрилася, мов письменами якимись незрозумілими, зигзагами світло-зелених покосів (Г. Хоткевич);
* Образно. Поставивши кулемет на розі двох великих вулиць, вони клали гайдамаків у покоси (С. Воскрекасенко);
Митрич стояв розгублений і все ще замислено длубав чорним пальцем у сивому покосі бороди (П. Панч);
* У порівн. Йому вподобались здорові сиві очі, що тихо сяли з-під довгих вій та широких, як покоси, русявих брів (М. Коцюбинський);
* Образно. * У порівн. Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами (О. Ільченко).
2. Місце, де косять.
[Син:] Вона [лука] одного доходу більше, ніж на двісті рублів у рік дає... Дванадцять десятин одного покосу (Панас Мирний);
Юрба в'язальниць молодих Ішла з граблями на покоси (Я. Щоголів).
Словник української мови (СУМ-20)