полковник
ПОЛКО́ВНИК, а, ч.
1. Офіцерське звання або чин в армії на ранг нижчий від генерал-майора.
[Горлов:] Почав воювати [Огнєв] полковником. За три місяці генерал-майора одержав, а зараз командуючий армією (О. Корнійчук);
// Особа, яка носить це звання.
Згадав село старий солдат, .. Рукою сперсь на автомат: – .. Полковник сам казав мені, Що скоро вже кінець війні (М. Стельмах);
Полковник Білогруд, вузькоплечий, з негустим чубчиком під командирським кашкетом, підійшов до стола (Ю. Бедзик);
Народ прорвав рогатки і йде поміж окопами та густими рядами дроту .. Але ось поміж народом і німцями став німецький полковник (О. Довженко);
* У порівн. Тихович, мов полковник той, визначує місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат (М. Коцюбинський).
2. заст. Командир полку.
Певна територія виставляла кілька сотень повстанців, які об'єднувались в полки на чолі з полковником (з навч. літ.);
Ходім погуляєм. Та в пригоді свого батька Старого згадаєм, Полковника Фастовського Славного Семена (Т. Шевченко);
* У порівн. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі (Панас Мирний).
3. іст. У XVI–XVIII ст. в Україні – одна з найвищих посад козацької старшини.
Словник української мови (СУМ-20)