полковник

ПОЛКО́ВНИК, а, ч.

1. Офіцерське звання або чин в армії на ранг нижчий від генерал-майора.

[Горлов:] Почав воювати [Огнєв] полковником. За три місяці генерал-майора одержав, а зараз командуючий армією (О. Корнійчук);

// Особа, яка носить це звання.

Згадав село старий солдат, .. Рукою сперсь на автомат: – .. Полковник сам казав мені, Що скоро вже кінець війні (М. Стельмах);

Полковник Білогруд, вузькоплечий, з негустим чубчиком під командирським кашкетом, підійшов до стола (Ю. Бедзик);

Народ прорвав рогатки і йде поміж окопами та густими рядами дроту .. Але ось поміж народом і німцями став німецький полковник (О. Довженко);

* У порівн. Тихович, мов полковник той, визначує місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат (М. Коцюбинський).

2. заст. Командир полку.

Певна територія виставляла кілька сотень повстанців, які об'єднувались в полки на чолі з полковником (з навч. літ.);

Ходім погуляєм. Та в пригоді свого батька Старого згадаєм, Полковника Фастовського Славного Семена (Т. Шевченко);

* У порівн. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі (Панас Мирний).

3. іст. У XVI–XVIII ст. в Україні – одна з найвищих посад козацької старшини.

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me