полковник

ПОЛКО́ВНИК, а, ч.

1. Офіцерське звання або чин в армії на ранг нижчий від генерал-майора.

[Горлов:] Почав воювати [Огнєв] полковником. За три місяці генерал-майора одержав, а зараз командуючий армією (Корн., II, 1955, 13);

// Особа, яка носить це звання.

Згадав село старий солдат,.. Рукою сперсь на автомат: —.. Полковник сам казав мені, Що скоро вже кінець війні (Стельмах, V, 1963, 49);

Полковник Білогруд, вузькоплечий, з негустим чубчиком під командирським кашкетом, підійшов до стола (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 7);

Народ прорвав рогатки і йде поміж окопами та густими рядами дроту.. Але ось поміж народом і німцями став німецький полковник (Довж., І, 1958, 149);

*У порівн. Тихович, мов полковник той, визначує місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат (Коцюб., І, 1955, 226).

2. заст. Командир полку.

Певна територія виставляла кілька сотень повстанців, які об’єднувались в полки на чолі з полковником (Іст. СРСР, І, 1957, 159);

Ходім погуляєм. Та в пригоді свого батька Старого згадаєм, Полковника Фастовського Славного Семена (Шевч., II, 1953, 125);

*У порівн. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі (Мирний, IV, 1955, 225).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me