полоскотати
ПОЛОСКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, док.
1. кого і без прям. дод. Лоскотати (у 1 знач.) якийсь час.
[Горпина:] Я таки, щоб запевнити себе, чи й справді заснув [батько], взяла соломинку та й полоскотала його по щоці (М. Кропивницький);
Він полоскотав щетинистими вусами замурзані щоки дитини (В. Речмедін);
Дух свіжої мамалиги приємно полоскотав йому нюх (М. Коцюбинський);
* Образно. В час відпочинку полоскоче Веселе слово грудей міх... (В. Еллан-Блакитний);
// безос.
Ох, той звабливий, нестерпний запах борщику! .. Хоч би хоч його пахощами полоскотало ніздрі (Ю. Збанацький).
2. кого, перен., розм. Викликати збудження у кого-небудь.
– Хай своїм бубном нас полоскоче [Кирюша], – невгавала Санька (В. Кучер).
◇ Полічи́ти (порахува́ти, полоскота́ти, потовкти́ і т. ін.) ре́бра див. полічи́ти²;
Полічи́ти (порахува́ти, полоскота́ти, потовкти́ і т. ін.) ре́бра див. полічи́ти¹;
(1) Полоскота́ти не́рви (д) див. лоскота́ти.
Словник української мови (СУМ-20)